19
Квітень

Рецепт молодості або Павичі, як ліки від старіння

Є люди від однієї присутності яких стає світліше. З такою дивовижною людиною мені пощастило поспілкуватися. Звати її Марія Максимівна Максименко. Дивлячись на неї, важко повірити, що їй 91 рік. Вона пройшла через всі труднощі свого покоління. Були в її житті голод, війна, важка рабська праця, втрата близьких. Але вона не стала жорсткішою, не втратила оптимізму, любові до життя та людей.

–         Де Ви народилися?

–         Народилася я 10 жовтня 1924 року в селі Полонки, Чернігівської області. Нас у родині 3 сестри, я найстарша.

–         Як склалося Ваше життя?

–         Перше, що пригадую – відправляли нас в колгоспи. Забрали плуги, кобилу, лоша, свиню, корову й теля. Все забрали, немає нічого в хаті, нас тільки троє, батько й мати. Потім почався голодомор. Їсти нічого, все з хати продали за кусень хліба. А коли не було нічого, їли пуп’яночки липи, клевер. Та нічого, пережили і це, не повмирали. Пізніше, почалася війна. Батька забрали на фронт, а мене у 1942 році забрали на трудові роботи в Германію. Працювала на заводі, знущалися з нас як хотіли. Весь час під конвоєм, охороняли з собаками. Їжі також майже не було. Годували двічі на день. Вранці – ополоник юшки (капустина й вода сама), шматочок хліба та чай несолодкий. І холодні й голодні були. Але я все одно німців не боялася, прив’язувала їм хвости ззаду. Скручували білу й червону вату, на проволоку, й поки німець щось робить я йому хвоста прив’яжу. А ще в нас начальник вредний був, все скаржився, що ми брак робимо. То я йому і кажу: « А що ви думали, що ми на батька та на брата робить будемо?»

–         Як же Ви з ними спілкувалися?

–         Спочатку через перекладача, а потім мову вивчили.

–         Чим займались, коли  повернулися до України?

–         Повернулась я у серпні 1945 року. Працювала дояркою на фермі і ланку боронила. Пізніше навіть на заводі газозварювальником працювала. А у 50-их рр. «завербувалась» і поїхала на заробітки до Уралу. У потязі познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, Максименко Іваном Павловичем. Гарний він був чоловік, працював бригадиром на будівництві. Добре працював, отримував премію. На Уралі ми з ним і розписались та у 1954 році народили сина Валерія. Прожили ми там 3 роки, потім я повернулася додому, а чоловік поїхав до Казахстану. Через деякий час я отримую листа: «Приїжджай, поїдемо у Казахстан!» Тож поїхала я і туди, де у 1956 р. народила донечку Шуру. Коли повернулася додому, Іван сам усе хазяйство побудував, і хату, і сарай, працював теслярем. Нещодавно він помер, царство йому небесне, хороша була людина. У 1966 р. народила свого найменшого синочка Павла. Зараз сини живуть у Москві, а дочка зі мною, займається господарством, піклується про мене. А я індиків пасу, качок та курей.

–         Чим ви захоплюєтесь?

–         Дуже мені подобаються екзотичні тваринки і птахи. Були у мене рибки, папуга, який говорить, морські свинки, куріпки, цесарки, павичі, фазани. Зараз поки що самі павичі, але Павлик обіцяв іще привезти багато цікавого.

–         Де ж Ви знайшли таких екзотичних тварин?

–         Коли до сина у Москву їздила. Побачила – і мені таких захотілося. Тоді дізналася, що у Черкасах один чоловік займається вирощуванням павичів, і за 100 $ купила у нього 2 яєчка прекрасної птиці. Уже близько 5 років милуюся цією красою.

–         Складно доглядати за павичами?

–         Мені не складно, бо я дуже їх люблю. Однак, і догляду вони потребують гарного, адже їдять не так, як куриця.

–         А що вони їдять?

–         Як маленькі – кропивку дрібненько подрібнену, сир, яєчка. Як підростуть – майже все, бур’янець, зерно.

–         Ви їх не продаєте?

–         Та може б парку і продала, та ще в мене їх мало, ніяк не намилуюсь ними, дуже їх люблю.

–         А де Ви берете знання, що до їхнього догляду?

–         Із книжок, телебачення. Що не знаю – питаю, і собі так роблю.

–         Що Вам дає це заняття у моральному та емоційному відношенні?

–         Напевно, позитивні емоції, любов до прекрасного, до всього живого.

–         Що Ви ще полюбляєте?

–         Я все люблю! Співаю, танцюю, жартую, вишиваю картини й рушники. Раніше і на конях верхи їздила наввипередки, і на човні плавала. Одного разу було у мене порося та теля. Разом вони росли, і до мене прив’язались. Йду по воду – вони за мною, йду до сараю – знову за мною, не держу їх, нічого, а вони від мене не відходять. Все мене розуміє. Я ні на кого не кричу, не б’ю, з усіма у мирі та злагоді, ніколи ні з ким не лаюся.

–         Який у Вас розпорядок дня?

–         Особливого розпорядку не має. Роблю, що можу, бо вже ноги болять. Пасу птицю, щось накришу, щось приготую. Лягаю пізненько, не «валяюся» ще. Їм усе, особливо полюбляю сир з молочком, морозиво. Дуже люблю, коли до мене сини з онуками приїжджають. Нещодавно з’явився у мене і правнук.

–         А де Ваші сестри?

–         Найменша сестра, Тетяна, у Білій Церкві. Середня – Ліда, у Черкаській області.

–         Як же Вам вдається зберігати в такому віці  бадьорість та оптимізм? Мабуть є якісь секрети?

–         Люблю активний спосіб життя, немає у мене зла ні на людей, ні на птицю. Одного лише німця прив’язувала. Так не моя ж то вина, що він такий вредний та поганий був, кричить, і кричить.  От така баба була! (Сміється)

Ось така вона, звичайна, і водночас дивовижна жінка, яка любить світ, людей, птиць і не тримає ні на кого зла.

Рецепт її молодості простий. Людина молода – допоки здатна радіти і дивуватися життю. І підтвердження цьому є Марія Максимівна Максименко, молода 91-річна жінка. Адже, молодість це не сухі цифри в паспорті, а стан душі.

Олена Кудрявцева,

фахівець з інформаційно-консультативної роботи

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *