06
Червень

Практичні поради для журналістів, що висвітлюють події в зоні конфлікту від психолога Тетяни Горобець

Це страшно, але війна стала невід’ємною частиною нашого життя. Вона не тільки зруйнувала будинки, розвела сім’ї, але і наклала відбиток на відносини між людьми. Особливо це відчувається під час спілкування з тими, хто побував на війні або постійно стикаються з нею. Чимало журналістів ставлять собі запитання «Як правильно спілкуватися з учасниками антитерористичної операції, які перебувають у зоні бойових дій або ж з тими, які повернулися додому?», «Як правильно розмовляти з родинами військових та волонтерами?», «Яких питань краще не ставити?», «І взагалі, чи варто висвітлювати позицію протилежної сторони та проблеми українських військових?» Відповіді на ці та інші запитання нам надала кандидат психологічних наук та волонтер Регіонального психологічного кризового центру Тетяна Горобець.


1–  Тетяно, як журналісту правильно спілкуватися з бійцями АТО, завоювати їхню довіру та створити теплу, доброзичливу атмосферу? Яких питань взагалі краще не ставити, які теми не підіймати?

–  На жаль, більшість журналістів недостатньо обізнані з особливостями емоційного стану військових, а він дуже складний і напружений, тож під час їхньої комунікації за часту виникають певні проблеми. У військових дуже посилене відчуття справжньої чоловічої дружби та побратимства, а навколишнє середовище вони сприймають з острахом. Насамперед, щоб завоювати довіру хлопців, потрібно просто бути щирим та говорити від себе, про свої емоції та почуття. Іноді бійці можуть ставити провокативні питання «А що б ти робив, якби тобі під ноги кинули гранату?» Потрібно щиро відповідати «Я не знаю, що б я робила, мабуть дуже злякалася, можливо ви мені підкажете, як краще було б вчинити» або «Так, я не уявляю, щоб я робив, мабуть просто розгубився, адже ніколи не стикався з таким». Боєць розкриється тоді, коли побачить, що ви щиро і доброзичливо до нього налаштовані, не боїтеся показатися справжнім, вмієте співчувати та прагнете чимось допомогти. Не потрібно ставити особистих, так би мовити інтимних питань, наприклад «Скільки людей ви убили?», «Що відчували на війні?» або говорити фразу «Я вас розумію», адже дійсно ми не розуміємо й часточки того, що відбувається на передовій. Не варто говори «Ну це багато хто переживав, ти не один такий», адже для людини її переживання є унікальними. Я вважаю, що найкраще спілкуватися через волонтерів, які виступають своєрідною ланкою між бійцем та журналістом. Військові найбільше їм довіряють та розповідають, іноді навіть більше, ніж рідним, оскільки розуміють, що волонтери свідомо й безкорисливо ризикують своїм життям, допомагають як матеріально, збираючи допомогу, так і морально підтримують у скрутну хвилину.  Зараз хлопці активно об’єднується у різні спільноти та громадські організації, це для них є потужним стимулом переживати все це не поодиноко, а разом, підтримуючи один одного. Можливо журналісту слід звернутися за необхідною інформацією до таких організацій.

–  Як журналісту розпізнати ознаки бойового стресу АТОвця та особливості реагування на різноманітні подразники? Є якісь зовнішні прояви їхніх змін у сприйнятті оточуючого мирного середовища?

–  Основні ознаки бойового стресу АТОвця  – це розлади емоцій, зокрема тенденція до парасуїциду, коли хлопці повільно себе вбивають, наприклад при тяжких хворобах продовжують вживати алкоголь або в алкогольному сп’янінні виконують небезпечні роботи, наприклад ремонтують електрику. Особливо гостро ця ситуація постає в районах, де військові, що демобілізувалися не мають роботи та не знають чим себе зайняти. Також такі люди можуть повернути на шлях криміналізації. Існує також таке поняття як «емоційна тупість», відсутність перспектив та планів на майбутнє, романтичних емоцій та почуттів, невмотивована лють та роздратування, або ж навпаки – замкненість та усамітнення, коли людина по декілька днів не виходить зі своєї кімнати. Справа в тому, що бійці для того, щоб вижити на війні, певний час складали свої емоції, любов та турботу, почуття та страхи у своєрідну «скриньку». Вони начебто й хочуть проявляти певні емоції, але, відкриваючи цю «скриньку», можуть мимовільно випустити не лише добре і позитивне. Тож, бійці абстрагуються та вважають, що краще взагалі нічого не відчувати. На щастя, близько 70 % хлопців через певний час та за умови психологічної реабілітації, можуть зменшити свої негативні емоції та повернутися до звичного життя. Із фізичних проявів – це розлади сну та харчування, оскільки в мирному житті день проходить зовсім за іншим графіком та ритмом. Професійні риси бійців також заточуються під війну і тому часто вони продовжують контракти з військовою службою та навіть не можуть перебувати на ротації певний термін, постійно повертаються на передову.

–  А як щодо родин військовослужбовців? Як краще спілкуватися з ними та про що не варто говорити?

–  Особливо важко переживають розлуку найближчі родичі – дружини, діти та батьки, тож, якщо журналіст хоче отримати необхідну інформацію про їхні почуття та переживання, краще описувати не окрему родину та спілкуватися з нею один на один, а відвідати спільні зібрання чи групи психологічної підтримки, звичайно, якщо родини будуть не проти присутності журналіста. На групах психологічної підтримки жінки, наприклад, можуть розкрити свої почуття та переживання, зрозумівши, що вони не одні. На дружин звалюється багато побутових проблем, відсутність підтримки, та те, що їх ставлять «на другий план» через війну чи службу в армії, а після повернення з війни жінки ще й стикаються з певними стресовими розладами чоловіка, порушенням сну, замкненістю чи агресією. Деякі члени родин, зокрема батьки, вдаються до певних засобів: маніпулюють станом здоров’я, чи ставлять бійця перед вибором «або я, або війна». Це призводить до руйнації родинних стосунків. Під час спілкування з родинами, журналісту краще взагалі не ставити запитань типу: «Як ви справляєтесь з цим?», «А що ви переживаєте?», «А що він вам каже?», «А як ви спілкуєтесь?». Для них це дуже інтимна сфера.

–  Досить непроста тема, але як Ви вважаєте, чи потрібно журналістам спілкуватися з родинами у яких сталася трагедія, адже люди повинні знати своїх героїв та їхні подвиги?

–  Спілкуватися з родинами загиблих військовослужбовців потрібно дуже обережно, краще говорити з дальніми родичами чи наприклад куратором, колегами, побратимами загиблого. Говорити потрібно про такі сфери життя, які не зачіпають особисті моменти і пам’ятати, що є закриті родини, які взагалі не хочуть контактувати, їх не потрібно чіпати, адже це ще більше буде вганяти їх в депресію. Я знаю про ситуації, коли постійне торкання цієї теми журналістами призводило до психічних розладів та навіть летальних випадків рідних. Краще не турбувати близьких у період активного горювання, яке іноді може протривати навіть до року. Якщо ж сім’я готова спілкуватися, то питання потрібно ставити максимально делікатно.  Є звичайно й інші, демонстративні сім’ї, які самі будуть шукати контакти та розповідати про свого героя. Для них навпаки – увага журналістів буде лише на користь.

–  Тетяно, скажіть, будь ласка, а чи виникають у волонтерів, які передають допомогу в зону АТО подібні із військовими посттравматичні синдроми та стресові стани, оскільки вони також перебувають у зоні напруження та ризикують своїм життям? Чи є особливості у спілкуванні з ними?

–  Волонтери, як і бійці АТО перебувають у складних умовах та постійно відчувають стрес. З психологічної точки зору їм можливо навіть в чомусь складніше, бо солдати вже адаптувалися до життя на передовій, знають, що потрібно робити, коли стріляють, а волонтери не мають таких навичок виживання. Вони несуть відповідальність не лише за своє життя, а й за те, чи доставлять вчасно допомогу в пункт призначення, чи зможуть підтримати бійця, чи зберуть кошти та необхідні речі для військових.

Журналістам  набагато простіше спілкуватися з волонтерами, адже вони знають, що відбувається в зоні АТО та розуміють, що потрібно для того, аби воїни отримали підтримку та суспільство дізналося про їхні подвиги. Цю інформацію потрібно донести спочатку до  журналістів. Зазвичай, це дуже вдячна аудиторія, яка з радістю погоджується дати коментарі та інтерв’ю. Але, як і у випадку з військовими, не варто зачіпати особисті почуття волонтера та говорити на інтимні теми.

–  Як журналісту самому психологічно підготуватися до поїздки в зону АТО?

–  На мою думку, в  зону АТО журналіст повинен їхати добре підготовлений та мати певні професійні навички, які відрізнятимуть його від інших, зокрема бути стресостійким, демонстративним, нечутливим до певних емоційних подразників. Часто ми можемо бачити таких журналістів, які відрізняються холоднокровністю та можуть знімати трупи, не відчуваючи страху чи відрази. Зазвичай  вони навпаки з цікавістю знімають моторошні фото і намагаються якомога більше дізнатися шокуючих подробиць, можна навіть сказати, що такі журналісти мають певний відсоток соціопатичних рис особистості. Я знаю, що на передовій є певні медійники, які ведуть репортажі з перших ліній бойових дій і вони вже настільки адаптувалися до цих умов, що можуть жити  із солдатами місяцями. У представників ЗМІ повинен бути відточений професіоналізм, якщо його не має, то краще вести репортажі з виставок собак чи конкурсів краси, адже існує багато цікавих тем. Якщо журналісту внутрішньо некомфортно в зоні бойових дій  і він не готовий до стресових ситуацій, то краще туди не їхати. Проте, якщо ж він все таки наважується поїхати, то має здогадуватися про те, з чим йому швидше за все доведеться стикнутися. Тож потрібно добре підготуватися та перевірити свою стресостійкість. Є певні методики, щоб визначити стресостійкість людини, вони є у вільному доступі в інтернеті, їх можна пройти он-лайн. Однак, не потрібно забувати, що до особистої стресостійкості можуть додаватися зовнішні фактори, які не залежать від людини, наприклад смерть друзів, значний економічний спад родини, втрата роботи, критика від керівництва, тобто на рівень стресостійкості дуже впливають навколишні фактори. Потрібно з обережністю підходити до таких поїздок і якщо ж все таки журналіст збирається туди їхати, то це повинно бути лише з власної волі.

Основні поради: зустрітися перед поїздкою з психологом; поспілкуватися з колегами, які вже там побували та перейняти їх досвід; почитати поради від фахівців та мати у своєму арсеналі певний перелік методик і технік самовідновлення після таких поїздок. Існує дуже багато технік саморегуляції по відновленню, однак до кожної людини вони персональні. Наприклад, комусь допомагає душ, комусь навпаки – читання книг чи перегляд улюблених серіалів або кінофільмів, комусь підходять прогулянки на природі, хтось любить усамітнитися, вимикнути всі телефони і залишитися на певний час без будь-яких технічних засобів, хтось розслабляється на вечірках та полюбляє активний відпочинок – це все індивідуально. Журналіст повинен знати, як він зможе відновитися після такої поїздки чи спілкування з родиною, де сталася трагедія. Ці поради не можна обезцінювати, адже будь-яка людина, особливо журналіст, який хоче бути професіоналом та створювати ефективні матеріали повинен бути фізично, морально і психологічно здоровим.

–  Журналісти, які знімають сюжети у зоні АТО та ведуть прямі репортажі з місця бойових дій, часто потрапляють у ситуацію, де їм доводиться спілкуватися із ворожою стороною, керівниками чи прихильниками самопроголошених республік ДНР та ЛНР, проросійсько налаштованими активістами та сепаратистами. Як спілкуватися в таких ситуаціях, щоб не спровокувати протилежну сторону та відповідно самому не піддатися на провокацію?

–  Я б радила цю сторону не висвітлювати зараз, бо нещодавно був такий випадок у Корсунському районі, де місцева журналістка зачепила якусь подібну тему, а потім хлопці, які це почули, прийшли і почали громити студію. Зараз ми не можемо об’єктивно висвітлювати навіть свою сторону, не кажучи про іншу. Краще не провокувати і не вносити ще більший розкол в думки і погляди цих осіб. Кожен вільний мати свою точку зору і не завжди добре його переконувати.

–  З психологічної точки зору, чи варто журналісту показувати негативні явища не лише зі сторони супротивника, а й проблеми українських військових, зокрема алкоголізм, агресію?

–  Про це потрібно говорити, не треба замовчувати ці проблеми та героїзувати хлопців, вони всі люди і можуть переживати якісь труднощі, тут важливо з якої точки зору подавати матеріал. Не потрібно писати статтю в якій буде йтись про те, що «військові алкоголіки напилися, побилися, розгромили щось», а подавати матеріал з точки зору, що «ця ситуація склалася тому, що хлопцям не надали належний рівень психологічної реабілітації чи соціальної адаптації» і відповідно одразу давати способи вирішення цих проблем або телефони спеціалістів по вирішенню конфліктів, наркологів. На жаль, існує така сфера журналістів, які навпаки хочуть це висвітлювати саме в негативному ракурсі, але потрібно підходити професійно і не забувати, що несе ця інформація за собою, замислюватися про наслідки впливу подібних матеріалів. Журналіст повинен відповідально ставитися до того, яку інформацію подає.

–  Тетяно, я знаю, що Ви також проводите навчання психологів та психотерапевтів, де розповідаєте, як правильно працювати із демобілізованими учасниками АТО та їхніми родинами, як провести адаптацію та позбутися стресового розладу. Чи не задумувались Ви організувати подібні тренінги для журналістів та волонтерів, тобто тих людей, яким доводиться постійно спілкуватися із українськими військовими та прихильниками самопроголошених республік?

–  Дякую за таку гарну ідею, ми не думали про це, але дійсно можна подумати, яким чином це втілити в життя. У нас були окремі тренінги для волонтерів, але для журналістів ми ще нічого подібного не проводили. Я думаю в найближчому майбутньому ми обов’язково організуємо ряд таких тренінгів, адже це дійсно дуже актуально та необхідно, як для журналістів, щоб знати як правильно спілкуватися з військовими та їхніми родинами, а також подавати інформацію, так і для широкої аудиторії, що сприймає цю інформацію, в тому числі й самих військовослужбовців.

Олена Кудрявцева

Тетяна Горобець

ДОВІДКА: Тетяна Горобець – кандидат психологічних наук, доцент кафедри прикладної психології ЧНУ імені Богдана Хмельницького, волонтер Регіонального психологічного кризового центру, займається приватною психологічною практикою. Спеціалізуюся в арт-терапії, сучасній психодинамічній теорії, травмофокусованій терапії, позитивній психотерапії.


Відгуки:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *